Туди не йду, як би душа не рвалась
Бо відчай мами дороще над усе
На Україну впав страшний порок, де люди
Вмирали, віддаваючи себе.
За наше щастя, долю, Батьківщину
Вони стояли, як герої до кінця
Щоб вигнати врага народу
Діти втрачали брата чи отця
Я пам’ятаю, колись я говорила
Не буду жити серед війн і небуття
Але ж, настав цей час. І вже так страшно бути
Коли вертаємось у забуття
На серці тяжко і душа хвилює
Я плачу за людей, убитими людьми
Хіба ж то люди? Ні, та й не приблизно
Це нелюди, яких вже прокляли
А за вікном страшніше
Зносять все, руйнують
Лякають пси оцих царів, що не царі
Лиш віра в себе, в сутність нашого народу
Зуміють вистоять і досягти мети
Ми вільні люди! Станемо такими
До влади прийдуть інші..
Будемо чекать.
Та я надіюсь, що усім нам буде краще
Тому що Україну нікому не подолать!